одне невпокорене гроно

ці грона занадто важкими стають після денного світла.

пливе розпашіла смола, клубиться густа позолота

і сняться великому дереву розщеплені навпіл висотки,

гучні літні дзвони і соки журливі, як ноти.

і все це живе і ридає зі стебел і листя органів,

пульсує у кронах і сховах, виходить за контури, з ладу,

а ти все збираєш уперто налиті тугі виногради

у кутиках свого малого едемського саду.

кусають каміння, як хліб,

розносять насіння за вітром

полишені квіти у домі, з якого не вийти.

і дихають досі в кулак там

сухим запечатаним криком

настінні святі за окладом потрісканих вікон.

що палиш нас, доле, -

тебе тут ніхто вже не втолить,

не вийме, як скалку, із синього чаду кімнати,

і нікому плід твій до себе додому забрати -

хитається серця одне невпокорене гроно.

а в нім весь вогонь,

і у німбах над ним ходять люди,

а в нього душа вже тисячу душ відносила,

і як би не жив ти - пектиме

й однаково буде

чекати на день твоєї появи

і сили.