Одного липневого дня

Суниці я збирав на дні окопу,

там наскрізь тишу стелюх-мох прошив,

липневий вітер тихо, одностопо

ходив ізбоку й глицю порошив.

Про смерть ані півслова, ні півмислі:

ні натяку, ніякого знаку.

Солодкий жар вуста мені розтиснув,

липневим духом згускнув у ковтку.

І подив брав — хіба тут смерть можлива

під мудрим спокоєм беззахисних дерев,

коли мураха навіть й та щасливо

суничний жар подячливо бере!

І мох стелючий в тиші несмертельній

густрішає, жовтіша… вже, як мед…

Ізвідки брязкіт зрине вогнестрельний

і реготне безглуздо кулемет?..

Все раптом згіркло, на губах вуглини,

розверзлись чорно пам’яті глибини,

і, скорчившись, стискаючи живіт,

крізь пляму крові глянув я на світ:

весь ліс горів, у вирі вогняному

побачив я обличчя так знайоме,

що, видихнувши попіл із грудей,

я крикнув од дитинства до людей:

— Це ж батько мій… Це ж батечко… Невже

від кулі крик мій та й не вбереже

його долоні, щедрі на тепло,

і незасмагле облітку чоло,

і повні сміху, мови повні губи —

невже ж не захищу його від згуби?.. —

Я вирвав мох, добувшися до глини,

і вигорнув пригашені жарини,

на руки свої глянув — кров… чи сік

збіга тоненько… О двадцятий вік!

Надшвидкісний, надболісний, великий, —

весь час живеш на грані тиші й крику.

І жодної хвилини забуття,

що спокій твій з окопного життя.

***