Одного весняного дня

Віщове дерево гуде дрімотно зранку,

розхильчасті гілки щось креслять нечітке,

і пада тінь від них на стіл, на чаю склянку,

де солодко тремтять березові листки.

Та це ж сьогодні день ясних світлонародин:

по білому біжать червоні птиці дня,

і хмара, що зійшла невмічено зі сходу,

пливе собі, й ніхто її не доганя.

І синя тінь лежить від будяка сухого,

що імені позбувсь і всіх сухих голів

і вже не пам’ята нікого і нічого —

стоїть собі один серед ясних снігів.

Довкола ні душі, проте чомусь так тісно:

ні глянути убік, ні пальцем ворухнуть,

а мимо скроней вдень йдуть промені ускісні,

і чути, як вони покликують весну.

І раптом з-поза пліч явився запах сіна:

терпкава духота і призелень густа,

зелена течія пінує по коліна,

і радість нареклась беззвучно на вустах…

Спрозорено — з глибин, з минувшин нерозтанних

прийшло і пропливло, розвіялось умить

невисловлене щось, що з іменем незнаним

споріднене навік і радістю щемить…

Кошуленька тонка, та ще тонкіші крила

з березових листків — березовий політ…

Ні відтворить те все, ні спам’ятать — несила…

Такий сьогодні день… такий прикметний світ…

***