Огидне

Ти своє серце вирвав з корінцем

І геть жбурнув, мов на межу бур'ян

І так пішов... Дворами, манівцем,

Не чуючи волання власних ран.

Ти свою шкіру здер об камінці,

Ти свої очі видер та згубив,

Ти поламав кістки у рівчаці,

В брудну калюжу кров останню злив.

Ти погубив себе, бо в тобі я

Жила, як у пустій бляшанці краб,

Як в черепі конячому змія,

Як у дуплі старому скрекіт жаб.

Як трясця, як гризота, як чума,

Як змінений мутацією ген,

Як вірус - той, що до пори дріма,

Блукаючи у коридорах вен.

Жила, як в льосі паросток блідий,

Як пташечка під стріхою мала,

Як полиск сліз щасливих поміж вій,

Як мрія серед розпачу - жила!

Я так жила, як віра у святе,

Як давній спомин про солодку мить,

Як папороть, що чарами цвіте,

Як полум'я, що сяє і тремтить...

Тепер нема нічого. Не живе

Ніхто у тобі і ні в кому ти.

Холодне Щось

Огидне

Неживе

Заповнює легені і світи.