Оглядаючись

На тій горі вітри збивають з ніг,

сльозяться очі і в очах дерева.

З гори течуть, звиваючись…

Лиш хата

стоїть собі. Ніхто в ній не живе.

Я чув, що люди ті давно померли,

і нині в хаті розгулявся вітер

такий, як скрізь, бо хата вся – зі шпар:

найбільші – двері, вікна, а в найменші

якраз заходить ніж.

Мені вітри

тут дошкуляють дужче, ніж надворі;

й подумав я собі: усі вітри

за всі роки, за всі десятиліття

так вимели цю пустку, що у ній

не те що дух людей, а й запах житла

відсутній. Але я згадав також

всі обороги, і стайні, й зимарки

порожні

на верхах і на вітрах,

ще більше ветхі, але там не так…

Я там ховався від дощу і вітру,

і стіни захищали, всі – зі шпар.

А тут – не так. Незатишно. Тому,

подумав я, що тут… жили… Невже

усе, що залишили після себе, –

ця моторош? Я чую: хтось біжить,

кричить немовби… руки простягає…

І голос ледь-ледь чути. Голос-шелест.

Я ще собі кажу: “Весною пахне!

А тут – ця хата…”

Та не в хаті річ!

Так, запах, барва – нинішні,

а звук?

А рухи цих вітрів? “Вітри ж весняні!” –

кричу. І чую: хтось біжить

мені

навстріч. Незримі руки простягає…

ї звуки коло хати – вже такі,

які бувають коло хати, в хаті.

Лиш, може, слабші.

Лиш не всі.

Й повільні…

Кричать, сміються, сваряться і плачуть…

Ну звісно, хтось тут жив. “Давно померли”, –

про це я чув. А хто ті люди? Як

жили?- не знаю. Хто кому розкаже!

Жили собі. “Сварились і мирились”.

Немовби їх забрали ці вітри!

Давно людей нема, а ще гудуть.

Все щось виносять із цієї пустки!

Забрали крик, і плач, і сміх, і смуток,

забрали все і понесли під хмари

чи понад хмари!

Таж кудись несуть!!!

Уже й назад приносять.

Звідки? Нащо?

Чи віддають, як борг, зужиті звуки?

Ти руки простягаєш… Ти легка.

Шепочу ще: “Ну де ж це ти навчилась

так повертатись?” Чую: ти біжиш

і хату обминаєш.

Цю, свою…

Руками протинаєш!.. Тут, далеко…

Які холодні і легкі вітри!

Спинилися дерева. Оглядаюсь.

І ще раз оглядаюся. І знову.

І звідусіль.