“Ой квітко листопадова!”

Ой квітко листопадова!

Живу, неначе згадую

забутий вже сюжет:

злітаю, потім падаю

і рухаюсь вперед.

Проте назад обернена

душа моя давно,

і вишилося тернами

дороги полотно.

І на весь голос подумки

кричу, аж горло рву;

рахую дні, як сходинки,

і падаю, мов звук:

безодню чую спиною,

очима — глибину.

До тебе, люба, лину я,

хоч знаю, розминусь…

Бо широко в минулому

і невидющо нам,

де погуки зозулині

зринають тут і там…

Наосліп серця кинувся

із листопаду в сніг…

Тебе я, може, вимислив?

Але забуть не зміг.

Чи то по той бік відстані,

що розділила нас,

проткнувши губи вістрями

тернин, фарбуєш час?

Червоними прожилками

переткано весь сніг,

і біль, мов поклик, глибоко

відлунює в мені.

Чи кровоносні судини

полопалися скрізь:

червоною полудою

та пеленою сліз

все затяглось — ні щілини…

перед очима — скло.

А світ червоно-білими

снігами замело.

І ущільнився простір,

як снігу повсть товста,

і вже тернини гострії

й мені вп’ялись в вуста.

***