Ойкумена

Цар помирав не від років та ран:

Він відкидав тягар життя земного —

Бо світ завоювавши, ні на гран

Не став багатший на знання про нього.

Вели цареві коней: вибирай.

Схиляли юнки перед ним рамена.

А імператор думав: де той край,

Що міг би стать межею ойкумени?

Смерть воїнів на суші й на човнах

Та лихоманка, та голодні мандри,

Та сотні башт на бойових слонах

Не зупинили війська Олександра.

А зупинила вість: за тим хребтом —

Ще не кінець.

Лише початок, може…

Сам Арістотель скрюченим перстом

Цей вузлик розв’язать не допоможе.

Бо то є небокрай: до нього йдеш —

А він тікає понад ниви й гори.

Якщо немає в ойкумени меж,

То як від неї домогтись покори?

І цар помер. Відсутністю межі

Його звела природа до могили…

А я живу. Мене штики-ножі

Від безміру надійно захистили.

В’юниться віхола, немов змія, —

Підступно й хижо підповза до мене.

Між лазнею і нужником моя

Завіяна снігами ойкумена.

О неосяжний, вічний Тео-Пан!

Невже й на вишках теж твоя сторожа ?..

Мені до горла підступив паркан,

Кривавить дух колючка-загорожа.

І постає запитання старе,

Що визрівало в самоті недобрій:

Чи витримає серце, чи помре,

Коли відкриється для нього обрій?

01.11.1979