Окремішність

Все в світі спільне… спільний час…

Я ж маю лише голос особистий…

Нічого не привласнив про запас,

лише тебе, любове, я примислив.

І шепотів, і думав: ти — моя…

ввібрав тебе у зір, вдихнув в легені,

ти ж, як вода весняна з ручая,

зміливши душу, витекла із мене.

Навіть печаль належить не мені,

а тільки біль, бо голос мій, як рана,

і запісоч зосталася на дні,

до губ луска присохла копійчана…

Чого ж я так жаждиво воду пив

і брость твою прищеплював до себе,

ось вихлинає горлом біль тупий, —

ти відчахнулась уві сні від ребер…

І що не день, то я не той, не свій,

себе вчорашнього я видихав сьогодні,

і, як воскреслий Лазар, рву сувій,

аби звестися з спільної безодні.

І так вдивляюсь пильно в дерева,

в листки, в піски, у ріняки нечулі,

немов все суще — плоть моя жива,

яка колись від мене відчахнулась.

А все довкола мене удає,

що ми — чужі, що навіть не знайомі,

і що життя у кожного своє,

і не доводиться ніким ніхто нікому.

І я чиню безглуздя, що тулю

листки до губ, і гладжу кожен камінь,

і шепочу: — Люблю, люблю, люблю…

Все, що було, усе, що стане нами.

***