окремість, до якої не звикають,

не перетвориш букви на вірші -

в окремість, до якої не звикають,

можливо ще під небом сновигають

вони в тобі, як чаплі в комиші,

в полоні непохитності із сліз,

спираючись на молитовну милість,

над човником без щогли і кормила,

рахуючи поточний свій політ,

серед вогню раптової біди

занадто пролонгованого горя,

де все, що буде завтра або скоро,

немов різдво високої води

живої!- між зимового плачу,

що чутно на кордоні льодоставу,

неначе титри у кінці вистави

з якими до безчасся відлечу…