Олень і рись

Ах, дикий вершник!

Стелить груди

Нестямний олень по землі.

Вже смерть в кривавому вузлі

Зв’язала плоть і дух повсталий…

А тінь на віття натикалась,

І залишалися сліди від мовчазної боротьби

На зміщеній порушній площі.

На прощу скаче шпарко дух —

В очах розщеплений, потух

Осінній день, останній глас.

Рись оленя так загнуздала

(від спини аж до ніг),

Що далі нікуди.

Хоч далі

Продовжився і гон, і біг…

Мій оленю, мій розсохатий,

Летюче дерево журби,

Задля такої боротьби

Народжений,

Які ж бо ґрати

І пазурі тебе чекають?..

В якій любашності зачаті

Приреченість і плоть важка?

О, вічний дух, повстанець вічний!..

Б’є з ніздрів полум’ям терпким,

І смуги смути й протиріччя

Виводять в небі літаки.

А по землі, по нетрях диких,

Немов сокирою луну,

Жовтогаряче лезо крику

Воліє болість перетнуть.

То перевтілення в стремління,

То сум, то струм, то каяття,

То з пращі пущене каміння

На сто сторін мого життя…

І вже смарагдові краплини

Летять за ним — таким пожежним,

Лоскочуть ніжно мою спину

Чотири лапи величезні.

***