“Оливи срібний лист і хвилі білопінні”

Оливи срібний лист і хвилі білопінні

спиняють зір: дивись на вічне і незмінне…

Потріскана гора ламає товщу неба,

тверда земна кора, і шлях крутий на гребінь,

але стрічастий крок підносить душу вгору,

та погляд, мов листок, зірвавшись,

пада в море:

не втримать висоти, не витримать підйому,

і ти, душе, лети, додомоньку, додому.

Бо важко на межі води і суходолу —

невже ж тобі чужі ці скелі з подовкола?

Не видно тобі, ні, — з високого узгір’я

стирчать зубці скляні, торочиться ганчір’я,

ховається в пісок тоненька нитка тіні,

розливсь іржі ковток з бляшанок на каміння,

мов зірване життя у поквапі та страсі

покинуло сміття, як залишки від часу…

Відлинуло тепло, розтанули відлуння,

тне душу бите скло, іржа ж її плямує…

Тому і не зліта, а дивиться далеко,

немовби пам’ята про холод та про спеку,

і щулиться вона в передчутті лихому,

приручена, земна і вигнана із дому.

***