Оптимістичне

Туман підступно криє повороти,

лягає сиво на долоні площ.

Чому такий холодний він на дотик

цей ранній дощ...

Крізь сито хмар стікає покраплинно

секундами хвилини рік у рік.

Вже  не один із них за обрій сплинув,

та я не звик...

Не звикну до заплаканого неба,

до мотонону сірого буття.

Байдужому дощу гріха не треба,

ні каяття...

Ні  спічуття, ні жалю за минулим,

за шляхом, що лишився за горбом.

Та щось передчуває серце чуле

не на добро...

Не за добром летить в туман тривога,

 Аби минути новий поворот,

і в гості не потрапити до Бога

під крик ворон...

Та промінь в далині темнобузковій

розносить береги свинцевих хмар.

І розливає світом сонцеповінь,

як Божий дар!