Осереддя

Ні мислю пройняти, ні словом отямить

байдужості дня, що крізь тебе тече.

Весь світ у тобі зав’язався шляхами,

і ти — його центр! Його вісь і плече.

Це ти — перспектива його безкінечна,

усі покладання, надії в тобі.

В безмежжя розходяться зору кілечка,

і світ переймає твій зойкіт і біль.

Події поплюскли, спресовино дати,

і відстань незмінна між «я» й поміж «ти»,

хоч думка марнотна обчислює втрати,

та ти за набутки усі заплатив.

І, змалений підсумком, власним законом,

ти пахолком став невтоленних жадань.

І спіднім потоком, і плином верховним

обкатаний ти, наче камінь, поглянь.

Зійшлися в тобі всі часи, всі народи:

товчуться тварини і птиці кричать,

щоб ти зодностайнив усе і узгодив,

поклавши на все свого слова печать.

Чи ласки в тобі не стача, чи любові,

аби усе суще зігріть, прихилить?

Чому поверхове твоє кожне слово?

Мов крапля, торкнувшися шибки, збіжить…

Та в слух западає воно, наче в рани,

і сіллю пече, і серце ятрить…

***