Осінь! Чому ти плачеш

Осінь! Чому ти плачеш

Лягаєш в перину крон?

Мені здається, неначе

Усе, що навколо, – сон.

Суворі людські обличчя…

Беззахисні віти дерев…

Де сонце? Ото твій звичай –

Зникати в дощі? Мов лев

Зі старовинної казки,

Світло хмара з’їда.

І все ж таки: звідки – щастя,

Чому стихає біда?

Чому, хоч замерзли руки,

Зігріта теплом душа?

Бо Осінь – твоя подруга,

І змита дощем межа

Між сумом і радістю. Світлом

Запалали вмиті дахи,

Хоч сонця з-за-хмари не видно.

І в світлі кружляють птахи.

27.09.02