Осінні квіти

Всміхались нам весняні первоцвіти,

І літні квіти радували нас.

Але мені з роками квіти пізні—

Близькі та найдорожчі водночас!

Понурий дощ тиняється по саду,

Пророчить нам осінні холоди.

А пізні квіти сили набирають,

Й попри негоду посміхаються завжди!

Вражає нас їх витримка смілива,

З покорою приймають жереб свій.

А мудрість їх, прихована та зріла,

Дарує віру нам на втілення надій!

У них нема кокетливого гриму,

Немає в них пустих, грайливих вад.

В них чистота душевна і вразлива,

Та осені прощальний аромат!

Колючі айстри про́менями сяють,

Немов уламки зоряних світів.

Терпляче "літо бабине" чекають,

Щоб скрасити тепло осінніх днів!

По всьому саду браття чорноброві,

Як оберіг — насліддя молоде.
Вони всі разом у  сімейнім колі.

Без них ніколи осінь не прийде!

Жоржини пишногруді щось судачать,

Навівши свій ранковий марафет.

Палають їхні посмішки гарячі,

Тримають давній, строгий етикет.

А як непросто серцем зрозуміти —

Тінь смутку у пелюстках діадем,

Де поруч і зима, й минуле літо

У посмішках шляхетних хризантем!

Осінні квіти! Ви ще не зів’яли!

Хоча вже й не таке жарке тепло,

Плеснули нам емоцій мудрих, шквали,

Що ні весна, ні літо не дало!

Як відійдуть останні дні жовтневі,

А іній вкриє ще зігрітий шлях,

Тоді осінні сльози кришталеві

Застигнуть на осінніх пелюстках!

***

А далі що? А далі — біла тиша

Розгорне по землі німий сувій.

Але осінній спалах пізніх квітів

Зостанеться у пам’яті моїй!