Осінній день

В блакитнім храмі дня,

де все доцільно-чинне,

небарвиться, линя

оздоблення рослинне;

і сиплеться тинька,

і пада позолота,

і пишнота зника,

мов увійшла скорбота, —

і де не запряде

очима — там розруха…

Лункий вільготний день

неначе себе слуха:

десь дерево дуднить,

хтось пакола рівняє…

і павутинки нить

вуста перетинає…

Собача гавкотня

з людськими голосами

торка склепіння дня

і шерхне під ногами.

І тіні від дерев

лягають всім на плечі

нестерпним тягарем

важкої холоднечі.

А ступиш лише крок —

коштовностей не стане,

карлючкою листок

в твою ступню устряне —

хоч кров’ю взолоти

гаї убогі й луки;

ген, люди, як хрести

стоять, розвівши руки…

І мідяний п’ятак

пішов давно на квити.

Гей, клене, ти жебрак, —

як будеш зиму жити?

***