Осінній пейзаж з вороном

Дощик-шепотун, поторкаючи листя,

викрапував думку про вічне та тлінне,

про те, що і небо від давності трісло,

що все проминуще, лиш хмари постійні.

Заслухані в мову його миротворчу,

дерева ронили жарке оперіння,

лиш ворон сидів на вершечку дозорчо:

на здобич чигав чи благав потопіння.

Він каркнув — немовби сучок розколовся:

чи води угледів, чи пустку пустельну?..

Текло через губи безмежне волосся,

лишаючи присмак набутий, пекельний.

І кожен себе відчував винуватцем,

мов злочин вчинив і згадав серед ночі,

і мулько було, і затісно в тій згадці,

немов зазирнуло сумління ув очі…

Цямровані ж очі дивились квадратно,

відбивши всю мряч і хмар опахала;

обвуглені губи — як слід від багаття —

про літо змарноване кругло кричали.

Але ж тільки й чути дощу шелестіння,

що товсто в три нитки з двох боків прядеться.

Все глибшають, вищають води осінні

і тиснуть на груди, стискаючи серце.

І світ — мов розмитий чи затканий в пряжу…

В руці кропива зеленіє облудно.

Повітря, неначе розведена сажа, —

лиш ворона й видко тепер звідусюди.

***