Осінній вільшанський краєвид

Зійшло, непам’яттю розмилось

вчорашнє, літнє, нетривке,

і пахолодь заповістилась,

і покотилось упівсили

на води, на гілля гінке,

збезважене таке, легке.

На ниви щедро спорожнілі,

на обмежовані гайки,

на стиглість тихої ріки

схиляють хмари спорожнілі

свої мальовані боки.

Відвічне, знане, українне, —

злітає, котиться, тече,

як покотьоло — швидкогінне,

з-під ніг, з-під рук, з-перед очей.

І треба землю перемірять,

перемісить важку ріллю

і викликать із надвечір’я

звичайну доленьку свою.

Бо ж ти — це все: буденна втіха,

святкова згода голосів

і щіпка золотого сміху,

що відсипалась на засів.

І гірко думать про розлуку,

про забуття, про вороття,

коли береш павуття в руку,

таке легке, як і життя.

***