Осіння пам’ять

Запорошене око сльоза омиває,

схолонають ліси, і листочок листка доганяє,

і повзуча трава завмирає, наїживши спину,

щоб ухутрити плечі тобі соболино.

Ніби іскра — папір — порошина пекуча

пропалила весь світ — чорна дірка зія,

отвір ширша — для ширших сполучень

продувається пам’ять твоя…

Та у звивині мізку — тернина —

гострий спогад, урослий цвяшок:

пропалила долоню жарина,

і крізь неї тече порошок.

Не вхопить мені борошна, нене, у жменю,

губ мені не стулить, бо пече,

корба крутиться, кру… помрячено,

борошенце крізь руку тече.

Запорошені очі не бачать,

як листок обганяє листка,

борошнина, мов присок, гаряча

білу днину наскрізь пропіка…

І повіки, обтяжені мливом,

підіймати все важче мені…

благувато, ні, мабуть, щасливо

посміхаюсь — гну губи мучні.

І обметицю злизую з жорен,

обціловую камінь терпкий,

струмінь борошна свердлом прозорим

у долонях буравить дірки.

І язик діркуватий, як сито,

слово «хліб» не протисне ніяк,

аби пам’ять з життям сполучити,

відновивши забутий вже смак.

І мовчу, і кручу свою корбу,

чую вік, як гуркочуть трибки,

бачу, котиться торба із горба,

хоч заплющивсь, бо граю в жмурки.

І трава, наче дріт, під ногами,

і куди не ступлю — дерева…

— А за ким я біжу?

— За листками…—

Вітер пам’ять, мов ліс, продува…

***