“Останніх років київське кіно”

Останніх років київське кіно

в малому залі дня зими пройшло.

Згадалось: від людини до предмета –

Про всіх, про все. Ти бачив: не дано

тобі (про це вже сказано було)

“життя сприймати як життя поета”.

Ти зрозумів і крок ступив назад,

замкнувши зал зими, і навзагал

понуро ті сеанси передумав.

Ти обминув собор і снігопад,

і срібні вікна друга, і вокзал

з його родинним, кругоплинним тлумом.

Була вже північ, а точніше – мир

в дорозі й на душі. Ти кожну мить

вигадував роки, які настали.

З лицем тупим і білим, як папір,

шукав нових для себе оповить,

минаючи собори і вокзали.