Отрута

Богиня, смертного зустрівши юнака,

Жагу запліднення не в силі потаїти,

На його кинула полуменисті квіти

І щезла в запусті, принадна і легка.

Не вабся, хлопчику! Той мудрий, хто втіка,

Хто знає, що несе трутизна Афродити,

Хто любить чесний дім, акантом оповитий,

Де смертка смертного і друга друг чека.

Коли, зчарований, ти принесеш богині,

На терпкі пестощі уловлениц зміїні,

Дихання юності і життєдайний цвіт, —

Вона, життя нове — повік жива — зачавши,

Не попрощавщися, тебе лишить назавше,

Але й людський уже тебе не прийме світ!

1926