“Овиддя, вітром не розмите”

Овиддя, вітром не розмите,

розпасяно в теплі лежить,

і золота стеблина жита

благословля серпневу мить.

Зійшовши з самого вершечка

небес високих, впало вниз

дзвінкого простору кілечко

і нанизалося на спис,

на гострий спис соняшничиння,

на вістря жовтого стебла

дзвінка вже нижеться калина,

намисто літнього тепла.

У кожній бубці гусне сонце,

в клубки згортається трава,

і сріблоспівне волоконце

у кокон літо сповива.

***