Падаючі зірки

Не сповнюють бажання, а залишають глибокі вирви

По собі падаючі зірки.

І ми замислюємось: хто з блаженного небуття нас вирвав

І втілив у шляхетні безхатченки-сірки?

Нам видавалось, що життя було тихим і мирним,

А виявилось, що наскрізь пронизують дірки

Нашого світу затишне шатро і не стікають мирром,

вони

кровоточать.

А ми заплющуємо очі,

Аби поглядом не втрапити на них.

Райських рік прохолодні води проточні

У Львові - зливи осінні студені, в котрих

Вся сіра буденність в камінь точить

Діаманти наших тіл і душ. В один напрочуд

Жорстокий спосіб – поглажуванням, стираючи до крихт.

Бог-Триптих

Не зводить з нас очі,

Ніби щось від нас хоче,

Але мовчить. Та Він і не був надто говірким.

Прирікаємо іменами своїх синів і дочок

На кращу долю. Та все йде шкереберть, коли

Виявилось, що ніхто не був настільки стійким,

Щоб таки віднайти,

хто б їм назад вправив у спину

хоча б двійко спроможних крил.

Раптом нас замріяних випадковий перехожий спинить

І спитає як пройти на названу адресу, де світ наш виник

і де мешкає той, хто його створив?

Чи знайдемось на відповідь? А хіба повинні?

Ось і наш вік, коли гріх не поставиш в провину,

І наше місце, де Данте довірливих туристів колами водив.

Хто вибрався живим з тієї молодечої шарпанини –

Вважав це дивом з див,

І всю решту життя гоїть рани без знеболення

Доки вистачає сил, а долі – задоволення.

І так в цілому світі і околицях!

Лиш би не вирвалось в одній з молитв:

«Господи! Відколи ж це

Про таке я просив?»