Памірські крутосхили

Муміну Каноату

Ми їхали, і повозок рипучий

котився сам, вирівнюючи кручі;

і скріплювана подихами вісь

захоплено крутилася навкіс…

А з-під коліс, із-під юрливих жорен,

мов борошно, виборсувався порох,

сідаючи на скроні та на плечі

одноманіттям жовтої пустечі;

порожній посуд глухо торохтів,

потовщуваний мимоволі мливом,

і прилипали до затвердлих стіп

шляхи, якими прокотились зливи.

Яка нам грань покладена в єстві,

що вигуки виваблює поволі,

і де межа для мандрівничих стін,

чому нас вічно вабить видноколо?

І материнська на ходу рука

розважує повітря по легенях:

тремтять долоні — кисень протіка,

окислюючи простір у зелене.

Хоча б, хоча б… не товщали шляхи

і не злітали ободи зітерті,

то б вивіз повоз на найвищий схил,

де можна захлинутись від безсмертя.

***