Пам’ять душі

Це ніби сон. Але ж не сон — видіння,

Яке прийшло з людської глибини.

Душі в віках не пізнане бродіння,

Що з дійсності виготовляє сни.

Гніді чи, мо’, червонозолотаві

(Як полум’я, що виникло з грози)

Летять кудись — у славі чи неславі? —

Козацькі коні, впряжені в вози.

Їх сотні, тисячі. Мужичі спини

Гойдаються у ритмі торохтінь.

Іде народ — ніхто його не спинить.

А сам я хто —

Живий козак чи тінь?..

То мить була: душа впізнала гони,

Де кров’ю сходили товариші.

Можливо, то Хмельницького загони

У споминах безсмертної душі?

Проте нехай оце видіння скаже

Раніше, ніж порине в забуття,

Що кожне “я” — жива духовна пряжа

Із споминів колишнього життя;

Що, може, не далеко і не близько

(За прірвою із простору й часу)

Народиться колись руде хлопчисько,

Прийнявши те, що я тепер несу.

І на відзнаку наших дум та звершень

Йому, хто совість чистою зберіг,

Насниться тридцять третій, сорок

перший

І в тінях від дротів мордовський сніг.

Він вхопиться за голову руками —

І в муках наше пригадає все.

Не вороними вже, а “воронками”

Давно забуте душу потрясе…

Це ніби й сон. Але ж не сон — це,

мабуть,

Щось пережите, не якась мара…

Якщо мене життя хоч трохи вабить,

То лиш тому, що “я” не помира.

17.10.1980