Пам’ять і серце

Від сизого до голубого

одвільгли хмари й дерева,

і проступаюча дорога

слідом торішнім ожива.

Листки потрухлі, жовта глиця,

насіння з вільхи, будяки

і нехолонуча живиця,

що капле, капле в дві руки…

В глибоких зморшках зберігає

шорстка кора вологи слід,

і моя пам’ять — ні, не має

слідів од проминулих літ.

Свідомість спрямлена до крику,

її, мов вітром, продува,

проходить простір многоликий,

гуде порожня голова.

Кого кохав, конав од муки,

і язиком — листком щавлю —

зализував сліди розлуки,

завдавши серденьку жалю?

Аж страшно, порожньо, неначе

хтось замість тебе досі жив

і твою пам’ять не позначив,

а тільки серце спопелив.

***