Пам’ятати?

Відкриваю пам’ять, наче трухлу скриню:

всякого непотрібу в іскрах нафталіну…

Шапка-смушка, драний кожух,

пір’я на подушку, зваляний пух…

Наповіщо дати? Числа та віки?

Хто сукав на кого в гніві кулаки?

Боніфацій? Генріх? Альберік? Євгеній?

Злиплись в нісенітницю всі чужі імення…

Підступи і змови, зради, знади, кров,

пастки, хаполови — хто кого зборов?

Фрізи з Едуардом? Чи мамелюки?

Хто кого там різав? У які віки?

Ти посеред віку, бо посередині,

наче солі дрібка у шкаралупинні…

Озирнувсь — побачиш: порожньо позаду;

то було не з нами — згадуй чи не згадуй…

А що буде буде: доживем, узнаємо…

Міль літа клубками, гайвороння — зграями…

Витруси лахміття і непотріб тлінний,

протягом провітри розум нафталінний…

Бо давалась пам’ять, мабуть, не для того,

щоб в’язати дати: де, коли й для чого?

Власного не знати? З слова жить чужого?

На очах з пов’язки виторочи нитку,

придивись пильніше до свого відбитку…

Хто ти? Наповіщо? В світ оцей з’явився?

Дати пам’ятати? Чи життя обмислить?

…Задивись у люстро пильно крізь щілину:

поснувала образ тонко павутина…

Все на світі тлінне, навіть хетський камінь…

Старіє повітря в тебе між руками.

Зменшилося небо… сонце вичахає…

— Задля чого пам’ять?

— Та хіба ж я знаю…

***