Пам’яті Квітки Цісик

Коли мені забракне віри,

І сум мій розум огорта,

Коли здається світ весь сірим,

Й буденність їсть душі свята,

Я умикаю спів чарівний

Тієї жінки, що була

Донькою нашої країни,

В якій на жаль і не жила…

В Америці переселенці

Із українського села

Уклали розум, душу й серце,

Щоб дати донці два крила.

Вони навчили мови, співу,

Й любові щирої, без меж

До чарівної батьківщини,

Що Україною ти звеш.

Зростала дівчина в любові,

Та свій розвинувши талан,

В ліричній музиці та слові

Перетинала океан,

Та линула у полонини,

В славетні гори та ліси.

Земля батьків, надії, мрії

Завмерла, той почувши спів.

Такої щирості у пісні,

Такої ніжності й жалю

Не чули ще гаї первісні

На заздрість навіть солов’ю.

Вершини голосу сягали

Глибин народної души!

Так! Квітка Цісик її звали,

Ім’я це в пам’яті лиши.

Співуча Квітка, янгол чистий,

Пішла з життя на чужині,

Тепер живе лише у пісні..

В святкові та буденні дні,

Завмерши слухаю, як квітне

Той голос – чудо із чудес,

Вона же дивиться привітно,

Нам посміхаючись з небес.

2013 р.