Пандемоніум

В руках прокрутивши ціпок із галкою пуделя,

Він раптом замовк і поглянув на бельведер

Що в стилі ампір був завершенням дивного дому

Де діва в одній наготі появилась тепер.

Це прекрасна Ліліт, він направивши галку із пуделем,

Промовив туристам, що були схвильовані тим,

І голос його видавався тягучим від втоми

Вона вам покаже кімнати, прошу вас, іти.

І він повертався на свій залізобетонний

Постамент навпроти будинку і сівши на трон,

Немов кам’янів і дивився на Пандемоніум

На ріки червоні, у вічнім безсонні своїм.

І спускалась Ліліт у безчинстві лихої вроди,

Впиваючись поглядом пристрасті в очі жаги

І тягнулись туристи за нею тим блудом наповнені,

Корилися крокам, і стегнам вертливим її.

«Світ скрипить, як розхитане, бісове, віденське крісло,

Туманом в безодню з луною він важко зітхав.

Схололі озера у відповідь гучно потріскували,

Цей дім, як забутий навіки старий вокзал».

Остогидли мені ці постійні злягання із совістю,

Байдужі, знекровлені очі й холодний вогонь,

Ця ідея – прокляття, хрипів він, читаючи повісті

Однаково темні на фризах своїх безсонь.

О швидше б забутись, чи зовсім навіки пропасти,

Хай швидше блудниця приходить і знищує світ,

Та знову йому довелося вкотре піднятись,

Коли з бельведера явилася хтива Ліліт.

26.01.2025