Панегірик, або Славослів'я

на світле воскресіння московської плюшки, яку знову почали пекти нормального розміру, на хорошому тісті та з достатньою кількістю цукру на третій день після моєї скарги.

Воскресла плюшка – всім радіти!

Сьогодні благодатний день:

Квітчаються деревні віти,

Птахи співають нам пісень

І сонце радощі дарує;

Покинь хутчіш ридати всує,

Бо булка ожила для нас:

Попрала пекарів пекарством,

І митарів пере митарством –

Хутчіш пускаємося в пляс!

Вона не підлягає тлінню,

Вертається та ожива,

Тож протиставте голосінню

Веселу пісню та слова

Усім кажіть привітні й щирі,

Живімо всі у вічнім мирі,

Бо плюшку не бере Аїд,

Сам Бог її благословляє,

Вона пожертвувала раєм,

Щоб нам віддати свій привіт!

Бо як Аїд побачив мертву,

Блиснули сльози на очах,

І не прийняв таку він жертву.

«Тобі би буть на небесах –

Промовив їй монарх підземний –

Для Смерті подарунок щемний;

Славетна будь межи богів!

Тебе я радо відпускаю,

А заберу до Мертвокраю

Твоїх натомість ворогів!»

І булочка, немов на крилах,

Покинула скорботний край

В усіх Престолах, Тронах Силах,

В обіймах лебединих зграй;

Її узяв сам Бог в десницю,

Поклав у золоту хлібницю,

Щоб жоден чорт не зачіпав;

Приставив слуги та почети,

Сказав святим узять кларнети

Та янголів звільнив од справ.

Всім раєм гопака вдаряли!

Сивуха, мандрики, кисіль, …

Співали оди, мадригали,

Музики грали звідусіль –

Три дні ні сну, ні просихання,

А все веселі святкування.

Воно й не дивно: плюшка тут –

Велика, свіжа та цукрова,

Духмяна і не паперова –

Немає, значить, більше скрут.

Та булці сумно на бенкеті,

Її не тішить спів святих,

Вона ж бо бачить: на планеті

Дитячий сміх давно затих;

Не світить сонце, гине птаство,

Посохлі квіти, мов монаство,

А люди скиглять, гомонять...

О ні, живим життя не раде,

Живим ніякої услади,

І плач лише з усіх занять.

Здійняла мужній голос: «Боже!

(Аж протверезів Адонай)

Мені на небі буть не гоже;

Живим потрібна – так і знай!

Мене витягуй із хлібниці

Та дай живильної водиці,

Бо світ людський – то є мій дім,

Без мене там одні турботи,

Не схильні люди до роботи,

Як не поїли перед тим!»

Та й нічого робить – пустили,

Дали в дорогу мідяка,

Позичили летючий килим

І їздового віслюка.

В один стрибок злетіла з неба,

Мов Афродіта чи ж бо Геба,

В красі дівочій молодій,

І повернулась в мертве тіло –

Усе засяяло, зацвіло,

Навколо все зраділо їй.

І так вернулася надія,

Вернулись віра та любов,

І та величная подія

Повчає людство знов і знов,

Що світло переможе темінь,

Що доброта, неначе кремінь,

Вогні запалює життя,

Що плюшка нас не полишає!

Тож будьмо радісним звичаєм

Її вславляти вороття!