Панна

Звивайте сни у свитки пелюсткові

Як ніч весни в безсонні має вади,

І вадить більше, як слова любові

Бажаючи поцупити в троянди

Її чесноту. Світ у тім захланний,

І кожному із двох дарує вміння:

Комусь барвисту щедрість Тіціана,

А іншим смуток пензля Лісандріно.

Це ж, просто, — сни розгорнутих пелюсток,

Привиддя слів намарене вустами,

Одних воно звабливо поцілує,

А решту, мабуть і в печаль затягне.

То ж уявіть, ось там: руїни замку,

І висохлий фонтан із п’єдесталом

Де височіла статуя над парком,

Тепер ні статуї, ні парку тут немає.

Ось там ходив поет віддавшись римі,

Барочним формам у травневім листі,

І раптом запримітив на камінні

Того фонтану жінку в променистій

Одежі сонця, в наготі духмяній

І вабила вона його до себе

І він впізнав у ній вродливу панну,

Яку дарує лиш поетам небо.

І от коли він підійшов до неї,

Вона сміятись і втікати стала,

І мовила, що серце їй оберне

Лиш тільки той хто марить п’єдесталом.

І він заліз на кам’яну споруду

І став велично, наче зміряв славу,

Подавши наперед широкі груди,

Дивився вниз на благодатну панну.

А панна враз крутнулася і вихор

Зодяг її у плаття із пелюсток

І раптом він почув на власне лихо,

Як кам’яніє і на серці пусто.

Вона ж дивилася ув очі кам’яні:

Тепер навіки відданий мені.

05.04.2024