Паноптикум

Не дивися ж ти на мене

бездонними очима,

я постійно обертаюсь,

я їх чую за плечима...

В прірву чорну, неозору

тягнуть мене скляні очі,

ті, у котрих бачу себе,

ті, в які дивлюсь щоночі,

ті, котрі від мене зліва,

тягнуть мене за ліву руку,

шепочуть вкрадливо, глузливо,

читають свою, чорну науку,

що я — не я, чому ж я маю

жити без них у цьому світі?

Без їх — ніщо я, без дому й краю,

накидують на мене сіті...

Ось вже піймали, ось вже провчили,

за те, що я від їх тікала,

затулили очі, закрили вуха,

обидві руки заламали...

Затисли уста, аби не говорила,

щоб я навік забула, хто я,

щоб я лише запам'ятала:

я — їх частина, без їх — ніщо я.

Мене ламали, мене вбивали,

уполювали, як дичину,

привласнили, закатували,

знищили в мені людину...

Дістались пальцями своїми

свідомості моєї краю,

своєї правди мене навчили,

тепер її напам'ять знаю,

їм удалося — я забула

усе, чим я була до того,

себе в їх шати одягнула,

та вивчила їх рідну мову.

Та коли сплю — раптом почую

у вусі голос теплий, тихий,

й нашіптуючи туди нишком,

він пророкує мені втіху.

Й вже бачу я, мов перед себе,

як рвуться з рук моїх окови,

я згадую, що я — людина,

що я — жива, із плоті й крови.

Колись, одначе, я прокинусь,

твої руки з себе позриваю,

й знайшовши шлях собі додому,

нежданно ним прийду до Раю.