“Папір зіжмаканий”

Папір зіжмаканий, мов з мертвого обличчя маска,

не білістю відстрахує, а м’якістю:

не розрівнять його до чистоти дзеркальної…

І не розтане він, і не повстане…

О душо зраблена, скоцюблена, ніколи не віддзеркалиш ти

прямопадучих небесних променів, і не обляжеш

опуклого весняного тепла…

Час самотворний приб’є тебе кіптюгою

і перебарвить твою прикметність:

«сумління» на «смоління»,

немовби сажа є визначальною…

Тому і втуплений обличчям у стіну,

бо не зібгати цей бетонний аркуш,

хіба що сплямувати можна плювком,

відбитками долонь чи спалахнути кров’ю…

Ніби обмарило: стіна, стіна, стіна…

А замість стелі — папір зіжмаканий…

І голос, закоркований в провиннім соусі,

свідчить про оболонку слова,

а не суть…

о воле…

***