Пашпорт

І

Осінній вітер в лузі свище,

Вербу хитаючи тонку;

А я схиляюся ще нижче

Себе побачити в струмку.

Давно з чола у жінки думку

Не п’ю вже солодко крізь сміх

І, втомлений від поцілунку,

Не сплю у неї біля ніг;

Вона, коли ховає ставню,

Удосвіта ще тьма густа,

Не тягне у жагу останню

Устами знов мої уста.

Бо так мене побила праця,

Що свій і пашпорт я подер, —

І всі бояться, мов вигнанця,

Мене самотнього тепер.

II

Верба шумує на негоду,

І перегукує сову,

І губить листя жовте в воду

На свій відбиток та траву.

Я ж ляскаю руками ноги,

Сухий ламаю очерет,

Роблю із нього куці роги

І в річку кидаю вперед,

Аби моя подоба в листі,

Та ще й з рогами на чолі,

Плила, неначе чорт в колисці

Що вчора виривав греблi,

Але, утомлений сьогодні,

Замріяний про дальній вир,

Очима блудить по безодні,

Де висять хмари, мов кушир…

III

Пливи ж, пливи в холодній піні

По хвилі темній та сліпій,

А я по жовтім шелестінні

Піду у навздогін тобі.

Туди, туди, де в гирло ріки

І діва сходить з білих шат

І думає: чи чоловіки

Цілують ноги у дівчат?

І, не злякавшись, подобизну

Мою розгляне у воді…

То я, то я водою бризну

На діву з берега тоді…

І щось там прикре в неї зочу

Від чистих бризок на лиці,

Тоді вже пашпорта не схочу

Довіку у країні цій.