Пастораль

Обтяжені випом старі міхи лежали

на тесаних столах, що в землю уросли,

і лунко струмінь гнувсь веселого врожаю,

що запахом землі нам голови хмелив.

Припізнений цей смак, та невтоленна спрага:

на випині стегна дріма моя рука,

і молоде вино по жилах, наче брага,

гуляє і серця у грудях відмика.

Обридливо бринить в порожнім кухлі муха…

Хто сміє третім буть, щоб розлучити нас?

І по очах твоїх читаю певно: мука…

Бо промина-мина замилування час…

Коротка ця струна, а звук такий високий,

і щемом віддає, відлунює здовкіл.

І чути шелесткі — по листю — скрадні кроки,

і тінь, як волосінь, перетинає стіл.

І я відчув, як враз долоня знечутилась,

догідно подаю посудину лунку,

і слово на губах лоскочеться лестиве

про любощі швидкі та муку запальну…

І голос лоснувавсь, мов срібна павутина,

і, сплющившись, лежать побрижені міхи,

і обвиває нас наброщена лозина,

і я, як бевзь, сміюсь: хи-хи, хи-хи, хи-хи…

***