Павло Полуботок

Полуботку-Полуботку,

Наказний гетьмане!

А хто ж тобі гетьманськую

Булаву дістане?

Полуботку-Полуботку,

Голубе-соколю!

А як же ж ти підіймешся

За козацьку волю?

Полуботку-Полуботку,

Рідная дитино!

А як же ж ти ізійдешся

З вражим Вельяміном? 2

Не питайте, хто Павлові

Булаву добуде,

Є у нього Україна,

Є у нього люди.

І пішли вже Семен Рубець

І Василь Биковський 3,

Лиш чекайте, що то скаже

Цар Петро московський.

Нема царя в Московщині,

Десь у Тегерані 4;

Але посли й туди за ним —

І вже в Астрахані.

І за море, за Хвалинське 5,

Листи посилають

Та у царя серед бійки

Гетьмана благають.

А тим часом і Вельямін

Листи посилає 6

Та до царя московського

Стиха промовляє:

“Що робити, — каже, — царю,

З тими козаками?

Либонь, вони хотять знову

Битись з москалями!

Шумить-гуде Україна,

Козаки гукають,

А найбільше Милорадич 7

З Маркевичем 8 грають”.

І подумав цар московський,

Та й із Тегераня

Серед зими свої листи

Шле до Астраханя,

Та й і каже українцям:

“Почекайте, люди,

Повернуся в Московщину —

Тоді все вам буде!

Але за то й мене тепер

Послухайте, діти,

І п’ятнадцять мені тисяч

Козаків пошліте!

З Милорадичем пошліте

В Ладогу п’ять тисяч,

А з Маркевичем до Хреста

Пошліть десять тисяч!” 9

І пішли сумні козаки,

Нічого діяти…

“Зато, — кажуть, — ми гетьмана

Будем живо мати!”

Та не ворон же то чорний

Із соколом б’ється,

То Вельямін з Полуботком

За права дереться.

І обидва Петра-царя

Просять розсудити.

І говорить цар московський:

“Нічого робити!

Треба, — каже, — Полуботка

В Петропіль 10 зазвати

І тут йому по-московськи

Правду розказати!”

І з Савичем 11 і Чарнишем 12

Павла викликає,

Але Павло послів собі

Вперед посилає.

І прибули у Петропіль

Посли молодецькі:

Полковники Данилович

І Петро Корецький.

Бунчуковий Володьковський

І судець Грабенко,

І військовий з ними писар

Завзятий Ханенко 13.

І прибули у Петропіль

Та й говорять: “Царю!

Візьми собі Вельяміна,

Візьми нашу кару;

Судці твої московськії

Нас добра не учать,

Багатого обдирають,

А бідного мучать.

Козаків за хлопів мають

І гризуть гетьмана…

А чи ж так то, ясний царю,

Було за Богдана?..

Ти говориш, що Хмельницький

Сам царям прирадив,

Щоб московський воєвода

На Вкраїні рядив;

Але Павло Полуботок

Не ховає слова,

Він говорить: “Що там, — каже, —

Батькова умова!

Спершу, царю, піднови ти

Нашу давню волю,

Щоб ми самі судилися

Помежи собою;

Щоб ні стольник, ні боярин,

Ані воєвода

Не питали, не судили

Нашого народа;

Щоб козаки самі собі

Розправу чинили,

І, де три їх, щоб два собі

Третього судили.

І всі царі московськії

Теє право знали

І за нього своє слово

Царськеє давали.

Та й ти давав, ясний царю,

Як ізбирав раду,

Як давав нам у гетьмани

Пана Скоропаду! 14

Чого ж тепер на Вкраїні

Воєводи стали,

Чого права козацькії

Й вольності пропали?!”

Незабаром за послами

Й Павло прибуває

І з Чарнишем і Савичем

К царю підступає.

Підступає, дає листи,

Просить за Вкраїну,

Але, знати, й Павло прибув

В лихую годину:

Ані Петро, ні бояри

За нього не дбали,

Його листи за Вкраїну

Під сукном лежали.

І чекає Павло місяць,

Ба й другий чекає,

Ба й чекає місяць третій —

Цар не закликає.

“Почекай же, — Павло каже, —

Їдна мені доля,

Але стане й тобі хроном

Козацькая воля”.

І останнє своє слово

Цареві готовить;

І приходить з старшиною

І до нього мовить:

“Знаю й бачу тепер, царю,

Що ти без причини

Підійнявся на погибель

Мої України.

І всі царськії укази

Хочеш попалити,

І всі вольності козацькі

Хочеш потопити.

І козаків, як худобу,

На роботу гониш,

І над ними “Вічна пам’ять”

По болотах дзвониш…

І гетьмана обирати

Нам не позволяєш,

І судити судців своїх

З Москви посилаєш!

І нас судять без закону,

Без всякого права;

Чи вже ж тобі за то, царю,

Буде яка слава?

Але нехай мені буде

Вільно і казати,

Що нічого тобі, царю,

З України ждати.

Україна — не дитина,

Вона волю має,

А вільного не неволі —

Правда пригортає.

Тепер кажи мені, царю,

Хоч залізо терти,

Хоч у тюрмі холоднії

Із голоду мерти;

Усе їдно мені, царю,

Тілько б не видати,

Як та бідна Україна

Буде пропадати!..”

І стиснув Петро зубами.

“Шкуру, — каже, — здерти!”

Але трохи одумався:

“В тюрму аж до смерти!”

І у тюрмі Петра й Павла

Разом з старшинами

Обіллявся Полуботок

Дрібними сльозами…

Обіллявся не за себе,

А за Україну

Та за своїх товаришів,

Що без долі гинуть.

Та не довго ж Павло плакав.

Заслаб, помирає…

Цар доктора посилає —

Павло виганяє.

“Нащо, — каже, — життя моє

Назад повертати,

Коли я не можу долі

Батьківщині дати?”

Петро сам іде до нього,

Щоб перепросити,

І дає йому лікарство,

Просить його пити.

Але Павло Полуботок

Йому промовляє:

“Дармо, царю; ти не вернеш,

Що вже погасає…

Живо-живо Павла й Петра

На світі не буде, 15

Тоді обох нас розсудять

Правдивії люди…”

Джерело: Степан Руданський. Київ, “Наукова думка”, 1985.

Полуботок Павло Леонтійович (близько 1660—1724) — наказний гетьман Лівобережної України (1722—1724), у 1706—1722 рр. — чернігівський полковник. Домагався від царського уряду відновлення права виборів гетьмана і ліквідації Малоросійської колегії, створеної 1722 р. з наказу Петра I у Глухові. Ув’язнений Петром I, помер у Петропавлівській фортеці в Петербурзі. Широко відома легенда про “золото Полуботка”, яке він буцімто передав на депозит у Банк Англії перед арештом.

Вельямін — Степан Лукич Вельямінов, царський бригадир (військовий чин між полковником і генералом), президент Малоросійської колегії. Відзначився службовими зловживаннями.

І пішли вже Семен Рубець || І Василь Биковський… — Після смерти гетьмана І. І. Скоропадського (1646—1722) П. Полуботок послав військових товаришів С. Рубця та В. Биковського у Москву до царя з проханням дозволити вибори гетьмана. Проте посли до царя не були допущені.

Нема царя в Московщині, || Десь у Тегерані… — У 1722—1723 рр. Росія вела війну з Іраном.

І за море, за Хвалинське… — У староруських літописах Хвалинським називалось Каспійське море.

А тим часом і Вельямін || Листи посилає… — С. Вельямінов особисто зустрівся з Петром I 1723 р. в Москві після повернення останнього з Персидського походу 1722 р.

Милорадич — Михайло Ілліч Милорадович, український поміщік, за походженням серб, у 1715-1726 рр. – гадяцький полковник.

Маркевич — лубенський полковник.

…В Ладогу п’ять тисяч, || А з Маркевичем до Хреста || Пошліть десять тисяч! — Царський уряд використовував козаків на будівництві каналів, оборонних валів та фортець, зокрема Ладозького каналу біля Петербурга та фортеці святого Хреста на Каспійському морі. Козаки працювали безплатно і через важкі умови роботи масами гинули або ставали каліками.

Петропіль — Петербург.

Савич Семен — генеральний писар України.

Чарниш (Черниш) — генеральний суддя.

Ханенко Микола Данилович (1691—1760) — український поміщик, генеральний хорунжий (1741—1760). 1723 р. разом з П. Полуботком був звинувачений у зраді і заарештований у Петербурзі; звільнений 1726 р. У 1738 р. брав участь у поході російського війська на Крим. Написав щоденники “Даіріуш” та “Щоденник генерального хорунжого Миколи Ханенка 1726—1753 рр.”, які містять відомості з історії України 20—50 років XVIII ст.

Скоропада — І. І. Скоропадський

Живо-живо Павла й Петра || На світі не буде… — П. Полуботок помер 29 грудня 1724 р., а Петро I — 8 лютого 1725 р.