Перед дзеркалом

Затримало б хоч ти, безпам’ятне свічадо,

минаючу, співку, гірко-солодку радість.

На аркуші води затримай хоч обличчя,

хоч рамцями обмеж пустечу руйнівничу…

Будинок, наче сніг, пойнявсь давно водою,

пом’якшала земля поволі під стопою,

рідкішим став твій слух — просіюється мова:

лишилося хіба якихось два-три слова,

«Вітчизна», «ненька», «ти»

та зойк чи вигук гострий,

що котиться вперед, вирівнюючи простір,

і навмання за ним ступаєш ти слухняно,

і, наче віск, в руках мнеш кулю олов’яну.

Розплющив глянцю шар, допив байдуже срібло,

порожнє скло розтовк на скалки вельми дрібно,

на порох розмолов, дмухнув — порожні руки…

Навіщо ж ти вивчав усі земні науки?

Щоб в щілини між склом все протекло до краплі,

що сяяла ізнов у просторі квадратнім

оманлива блакить чи незглибимі води,

яку на мить схитне новорожденний подих?

***