Перед осінню

Люба! Літо минуло,

Осінь холодна йде…

А мені з тобою зустрітись

Не довелося ніде.

Де ти тепер – не знаю,

З ким ти проводиш дні,

Що на мої привітання

Не відповіла мені?

І тільки спомину промінь

Єднає наші думки;

А туга до серця дзвонить,

Як дотик твоєї руки.

Довго на тебе ждав я,

І жервів огник надій, –

Тлів од зеленого травня

По серпень золотий.

Вставало сонце на сході…

День був не мій, нічий.

Тільки б єдиний погляд,

Один промінчик очей!

Тільки б єдиний погляд,

Як сонце літнього дня!

Зраділи б разом зі мною

Повітря, сонце й земля.

Гриміли грози та бурі,

Плакав і хлипав дощ…

Чи то ж не мої були сльози,

Як горло схоплював корч?

А хмар темно-сірі смуги

Тягнулись на захід кудись…

Хіба ж вісники туги

До тебе не донеслись?

Інколи буйний вітер

Листя зривав із тополь –

Розілталось те листя по світі,

А тут залишався мій біль.

Люба, куди його діти,

Коли відцурались вітри?

Посилав я свій біль до тебе,

Як до матері, як до сестри.

Але ти – далека, далека,

Як веселка, що воду п’є…

І знов поверталася спека,

Що серце в’ялила моє.

Поверталася давня туга,

Обгортала мене самота…

О, як важко без рідного друга

Нести непривітні літа.

Як знову настане осінь,

Куди я подіну свій сум?

З ким же ділити я буду

Райдугу світлих дум?

Небо чуже, вороже…

Порожня, гола земля…

Чи ж вона зрозуміти може,

Чого так сумую я?

Ти одна, ти одна зрозумієш,

Ти на світі – одна не чужа,

Бо разом із моєю горіла

Весною твоя душа.

Люба! Вже літо минає…

Холодна осінь іде,

А нам із тобою зустрітись

Не довелося ніде.

Ти на мої привіти

Не відповіла мені…

З ким я почну коротати

Похмурі осінні дні?