Перед світанком

День схлянув, як і не було:

у вікна вдосталь натекло

важкої сутіні та тиші.

І світла кругле помело

під ліхтарем вітрець колише.

Гостріша гавкіт у селі,

а людський голос пучнявіє,

і м’ятним духом від землі

легенько понад шляхом віє.

Все водностайнює пітьма,

з речей знімає оболонки:

ні верб, ані беріз нема,

всі імена, слова помовкли…

Невмітно горбиться земля,

вода у відрах виростає,

небесна сила іздаля

до горла серце підіймає…

Вже піднялась і кров до скронь

і стукіт разуразний чути.

І ти волаєш: — Де вогонь?! —

Та навкруги — мовчання, сутінь.

***