Передчуття прози

О Господи! Чи думав я колись,

Що із благаннями звернусь до неба:

Мене до прози повернути треба,

Бо нерви вже вугіллям узялись.

Молюся, Боже, на твої дива:

Ти раниш словом і лікуєш словом.

І часом ми себе на думці ловим:

А хто ж ми є? Слова. Живі слова.

Моя новела на столі лежить.

Це теж слова, що спокійніше світять.

Помітять люди їх чи не помітять —

Не в тому суть:

Їм просто треба жить.

Будь щасна, прозо! Вирушай у путь.

Де ті, що знали “Вітер”, знали

“Шаблю”?..

Вже їх соцреалізмом не приваблю —

Від нього навіть пацюки хропуть.

Я вірю, що прийшла моя пора —

В мені поволі визріває проза,

Яку читач не викине із воза,

А візьме в дім,

Де слово не вмира.

В похід рушає словникова рать —

Дорога їй верстається велика…

А з-за плеча наглядачева пика:

— Приказано тетради отобрать.

Прощай, новело! Вже нема, нема.

З речей прозових ти була не гірша.

І знов не прозу, а оцього вірша

Записую у зошит крадькома.

28.02.1980