Перевтілення

1.

Струмуючий, далекий часу гук

крізь оболонку вапнясту кулясту

просочується — шовкопрядний звук

надійно тчеться, щоб тобі не впасти.

Єднальна мить — снувальне волокно

на кокон навивається сріблясто,

у сповитку душа дріма давно,

і лет їй сниться широко, зірчасто.

Крило прозоре розвиває шовк,

виборсується голос із тороччя,

між напівсфер, між білих лушпайок

лунає слово, сповнене пророччя:

«Будучина» — як збанок для води,

в якому скло налите не схлюпнеться,

проріжеться лиш промінь молодий,

гарячим вістрям пронизавши серце.

І тіла ваготу полишивши землі,

угору понесеш до стін присохлу глину,

і поглядом крізьким помітиш на крилі

мандруючу слідком блискучу павутину.

Вона із товщі літ, ущільнених життям,

з праматірних глибин снується самотворно,

і оболонки душ на ній разком висять —

поплюсклі каплушки, проїдені і чорні.

І не останній ти — перелік-бо трива,

не обірвати нить, що пориває вгору,

лиш тіней зачерпни в широкі рукава,

бо невагомий ти, а небо так прозоре.

2.

Питуща земля, усотавши жадливо

зволожену тінь, що упала навкіс,

чекала терпляче на зоряну зливу,

щоб вицідить сіль мерехтливу із сліз.

Вона випивала з простертої плоті

її ваготу — ворушились п’явки,

і слово «безмежність», окислившись в роті,

замкнуло вуста на мовчальні замки.

Вона прогиналась потульно поволі,

приссавшись травою на всю довжину,

снага протікала крізь фільтри юдолі,

вивітрювавсь слух, щоб не чуть глибину.

І, наче личинка, западисто входив

у чресла чутливі, в незрушні шари,

лиш чув кістяком: підземні б’ють води

і тисне повітря нестерпно згори.

А біль перевтілення кістя рівняла,

ламаючи зібгане в ковтюх єство,

свідомість сліпа западала в провали,

спливала в безодні прозорим хрестом.

Все вище, все ближче до рівня прозріння,

приймаючи в себе бентежне тепло;

прорізались крила, і мить воскресіння

явля перед зором все те, що було.

***