Перша завірюха

Вона образилась на мій сніг,

Що випав вчора зранку.

Це грудень, власне,

Тому і дивного немає ніц у цім,

Та все ж, образилась вона.

Знічев’я, пообіді.

“Та це ж красиво було”, –

Кажу я,

– “Це так прекрасно, уяви, кохано:

Хтонічна темінь в небесах дірявиться зірками,

Й Місяць, котрий завжди там,

Пощасливішав зразу ж,

Й сніжинки, ніжно,

Бамць, на носик,

Бамць, у серце,

І ось, уже навколо перша завірюха.

А ти в це віриш

Щиро,

Й душею ринеш у танок із ними,

Ну ось, тепер усі ми в танці,

Ось, такі вони, – мої грудневі ночі”.

Та ти образилась чомусь

Мабуть тому, що ти не розділяєш мого захвату усім цим,

Мабуть, тому що любиш більше літо,

На що я, звісно, не ображусь,

Та я люблю все ж більше зиму,

Бо це ж казково справді.