Перша зустріч з долею

Ми зустрілися не в казці,

не при місяці й зорях,

а в буденному просторі —

там, де пахне хлібом, кавою,

де світанок тихо дихає

крізь холодні вікна дня.

Я стояла між полицями,

вибирала щось дрібненьке,

і раптом відчула подих —

не зітхання, не тривогу,

а знайому теплу ноту,

що звучала ще у снах.

Ти стояв на відстані кроку,

тихий, світлий, невимушений.

Не герой із плакатів,

не солодкий фейковий принц —

просто хлопець з мудрим поглядом,

що зустрів мої очі впевнено

і затримався на мить.

Ти сказав: «Вибір нелегкий?»

І усміхнувся так по-доброму,

наче давно мене знаєш.

Я сміялась трохи зніяковіло,

але в середині щось шепотіло:

«Ось він. Той, що ходив по снах».

Від твого голосу було спокійно —

ніби світ зняв броню.

Ти говорив повільно, тепло,

наче боявся злякати

мій крихкий і тихий всесвіт.

А потім ти нахилив голову,

подивився прямо в душу

тим зеленим, світлим блиском,

і промовив тихим тоном:

«Знаєш… мені здається,

ми мали зустрітися раніше».

І я усміхнулась у відповідь,

бо серце в ту секунду

впізнало твою правду.

Не промисел, не випадок —

а оте дивне, глибоке

«ти вже був у моєму житті,

тільки я тебе не бачила».

Так почалася історія —

без салютів, без вистав,

без накинутої романтики.

Все природно, чисто, просто.

Два шляхи зійшлися тихо,

як два потоки однієї річки,

які нарешті дісталися дому.