Петро Брейґель

Житні хлібини крають ножами

і не можуть наїстися.

Аж трясуть неголеними щоками

над коржами й кулешею,

ще й дослухаються, як гаряче пісне ліпило

осідає в запалі животи.

Виходять надвір співати,

дошки, зачовгай! глиною, пружно вгинаються.

Поскидано кожухи на мокру траву,

сорочки потьмяніли під пахвами.

Цілуються поміж небом і воронами —

трохи схожі на ангелів, трохи на упирів.

І коли забава скотиться в опівніччя,

поволі розходяться,

несучи додому свої синці й стигмати,

свої хлібини.

Але хто їм заграє тоді,

по дорозі, на шелесткому від лопухів

узгір’ї,

якщо раптом схочуть затанцювати

під шибеницею?

Хто їм заграє?