Під Київ старий

Під Київ старий незглибимая ніч

Прийшла непомітно степами —

І тисячі в воду запалених свіч

Поділ перекинув стовпами.

І знизу безодня й безодня вгорі

Із синього холоду ночі

Жене над водою вогні в куширі

І жаб’ячим криком скрегоче.

Стихія небесна, стихія земна

Злилися в гармонію дивну

Та місця між ними мені вже нема

Так само, як в людському плину…

Шукаю вночі я, шукаю і вдень

У місті великому серця,

Але обіймаю над кручею пень,

Коли дві безодні зіллється;

Мов дурень тоді я радію в собі

І очі на схід повертаю:

Чи в сонце не впали, як тіні слабі,

Холодні безодні без краю…

Дівчата зичливі чи навіть відьми,

Благаю хоч крихітку — серця,

Аби не зустріти на сході пітьми,

Коли дві безодні зіллється;

Аби моє змучене горем єство

Взяло собі землю, і небо,

І зорі, й вогні, і жабине гніздо

Із рік та озерного степу!..