Під новорічну ніч (спогад)

Сіллю снігів осіда каламуть піднебесна,

зменшилась в зрості постать самотня в степу.

Ворон крилом прагне білість снігів перекреслить,

чорно маха — обтина за стропою стропу…

Слуху торкається чистий дзвінок кришталевий:

звідки ці звуки течуть, як вода з джерела?

Хто це попереду в тебе іде, і блиском сталевим

простір розсовує, і порошить тінь від крила?

В тебе за спиною лантух, а в ньому полова,

глибшає крок — лантух обтяжує щось…

Прийдеш додому і виб’єш ціпилном грабовим

жменю пашниці на посівання у лютий мороз.

І заклякаєш раптово, чуб піднімає шапчину,

лантух ворушиться, ніби у ньому — а хай йому біс!

Серце проткнула голка циганська крізь спину,

клунок розшморгуєш квапно — що ж ти важенного ніс?

Лишенько! В з’їдинах житніх — що за дрібнота? —

мишка-полівка від холоду дрібно тремтить,

руку простяг, і вона в рукавчаті ворота

шаснула — в пазусі аж коло серця мовчить…

Ти повертався додому під ніч новорічну,

збившись з дороги, йшов та ішов навмання,

сніг затверділий холонув, і вабила вічність,

серце ж тоді зігрівало дрібне мишеня.

І доплуганився ти на світанні до хати,

вибивсь із сил, але клунок важкий доволік,

щедро з порога засіяв половою матір

і провалився у сон, щоб проспати весь рік.

***