Під осокором

З лісів мордовських знову, як на горе,

Туман повзе — підсинена мара.

Ти вже забрунькувався, осокоре?

Воно й не дивно, братчику. Пора.

Ти змалку радості отут не бачив.

Бо сталось так — хотів чи не хотів,—

Що виріс ти, похилий небораче,

Серед колючих табірних дротів.

Була тут смерть, лилася кров солона —

Нехай минає це без вороття.

Ось на тобі закаркала ворона —

І тепло в грудях: все ж таки життя.

На тіні схожі, від повітря п’яні,

Старі діди, обрубки доль лихих.

Вдихають перші запахи весняні,

Що долітають із лісів глухих.

Що там поміж ялин цвіте весною?

Є влітку, мабуть, ягоди й гриби.

Але вкажіть, з якого перегною,

З чиєї безпросвітньої судьби?

Піти б оглянути. Проте не скоро

Я доживу до отакого дня.

Спиняюсь під мордовським осокором.

Що нашому, дніпровському, рідня.

І ніби чую, як нуртують соки.

Отож минула ще одна зима.

Якась подоба задумів високих

Завісу темну в грудях підійма.

Нараз туди вриваються духмяно

І запахи, і звуки, й кольори

Землі, що нині теж від соків п’яна,—

Землі, де рястом зацвіли бори.

Де зеленіють придніпровські луки.

Де між дубів уже просохла путь.

А материнські мозолясті руки

У теплий ґрунт картопельку кладуть.

З книжками діти вибігли із хати,

Корівка голос подає здаля…

Моя обкрадена, моя багата,

Моя в століттях скривджена земля!

Чи я тебе, святу, колись побачу,

Хоча б в останні передсмертні дні?

Чи, може, від самотності заплачу

І в ґрунт чужий впаду на чужині?

01.04.1978