Піднесення

Обличчя небом налилось. Під пахвами — повітря струм.

Спадають капці з ніг — і ось лечу: несе мене самум.

Пух тополиний… Пух кульбаб…

Пташині пера — кружеляють…

Лечу, бо чує владний ваб душа, що об’єму немає…

Квадратні шиферні дахи, подаленілий небосхил,

безверха і глуха дзвіниця —

з віч витікають, як живиця…

Бо непотрібна форма там, де неподільна повнота,

де йде злиття, не стрічі,

де все, струмуючи, вроста, як згляд — з очей у вічі…

Не тіні там зустрінеш ти —

тепло незгасне й світло.

І спогади всі відпусти, що прижились сирітно…

Стають початками кінці, закінченням — початки…

Вже грає промінь на щоці, а на губах — печатка…

***