“Підступається захват до губ, як вода”

Підступається захват до губ, як вода,

вилітає вільхівкою вигук з гнізда.

Відлітаючи, тане. Хитальне крило

нагортає хвилясто на обрій тепло.

Огортає проміння тонким сповиттям,

видихається швидко прожите життя.

Що не подих — солодшає в роті пиття,

прагне голос з безмежним мовчанням злиття.

Павутина блакиті, почавшись від вій,

сповиває пташину на спогад в сувій.

Тільки жили, окреслені світлом тугим,

гонять хутко крізь серце золочений дим.

На угрівку твердіє розм’якле стебло,

наганяє тепла хвилювальне крило,

понад обрієм марево плавко біжить,

і на руку твою навивається нить.

Видихаєш жагу, щоб спіймати блакить,

та безодні тобі не допить, не допить…

І волання поволі зітханням стає,

лиш мовчання останнім цей простір доп’є.

***