Після дощу

1.

На вітрові сад просвітлів

і сплеснув раптово листками,

немов після довгих дощів

прийшов він нарешті до тями.

І пам’ять збудилась зі сну

і щось пригадала далеке:

і річку в безмежжі сумну,

плавбу із «варягів у греки».

2.

І зринули довбані бряклі дуби,

на вітрі туге лопотіло вітрило,

крізь очі снувався і плин голубий,

і мед, що точився з барила…

І плин визначав семиденну ходу,

і очі тонули в блакиті.

І чайки ловили пшоно на льоту,

життєві були береги не розмиті…

Та гупнуло яблуко, голос збудивсь:

— Як рясно їх нині вродило…—

Я раптом побачив, як падає вниз

пошарпане давнє вітрило.

І чути було стук важких крапелин,

мов спогад ураз рознизався…

Ось вікна. Ось сад. Ось пощерблений тин.

Ось час, що в плоди пов’язався…

***